Ліверпуль – місто з характером: колиска музичних революцій, порт глобального масштабу, арена для політичних протестів. За цим фасадом часто залишається в тіні одна з ключових посад міського управління – заступник мера. Хто ця людина? Друга особа після мера? Чи це просто «запасний гравець» на випадок форс-мажору? У випадку Ліверпуля все значно цікавіше – і тому ми на сайті liverpoolyes.com це обговоримо.
У Ліверпулі посада заступника мера не раз ставала точкою опори в моменти політичної турбулентності, а іноді – єдиним джерелом стабільності. Як змінювалася роль заступника мера за останні десятиліття, чому вона стала помітною саме у 21 столітті – і що з нею тепер, коли саму модель управління перезавантажено?
Як з’явилася посада заступника мера Ліверпуля
До 2012 року Ліверпуль жив у системі місцевого врядування, де реальна влада належала лідеру ради, а посада мера була переважно церемоніальною – так званий лорд-мер. Цей титул з багатовіковою історією мав радше представницьку функцію: відкривати заходи, зустрічати делегації, очолювати святкові процесії. Тоді як виконавчі рішення приймалися радою, а фактичним очільником міста був лідер більшості.
Усе змінилося в травні 2012 року, коли Ліверпуль запровадив модель обраного мера – посаду з прямим мандатом від виборців. З новою структурою прийшла й нова управлінська команда, у тому числі – заступник мера. Це вже не була лише технічна посада, радше це політична фігура, наближена до центру прийняття рішень.
Першим обраним мером став Джо Андерсон, який сформував виконавчий кабінет, де заступник не був лише радником, а ще й керував окремими напрямками політики. Зокрема, заступники могли курувати соціальні послуги, культуру, міське планування чи транспорт – залежно від розподілу портфелів у команді. Саме ця структура дозволила вивести посаду за межі адміністративного протоколу.
Випробування на міцність: коли заступник стає першим
Роль заступника мера зазвичай не передбачає перебування в центрі уваги. Але політика Ліверпуля – це рельєф нестабільностей, і саме в таких умовах посада заступника мера проявила свій справжній масштаб. Найяскравішим прикладом став період із грудня 2020 по травень 2021 року, коли тодішній мер Джо Андерсон був тимчасово відсторонений через розслідування у справі про корупцію. У цей момент обов’язки мера перейшли до його заступниці – Венді Саймон.
Ця жінка, до того малопомітна поза колами муніципального управління, опинилась у ролі фактичної очільниці міста в один із найскладніших періодів. Пандемія COVID-19, напруга в міській раді, репутаційні удари – усе це лягло на плечі заступника мера. Вона виступила публічною фігурою, яка комунікувала з містянами, ЗМІ й урядом.
Особливо помітною стала роль Саймон у сфері культури й туристичної економіки – сектору, який у Ліверпулі до пандемії генерував понад 3,5 мільярда фунтів стерлінгів на рік і забезпечував роботою понад 28 тисяч осіб. Саме за цей напрямок Венді відповідала в попередні роки, і він залишився пріоритетом під її тимчасовим лідерством. У кризовий момент ця жінка стала людиною, яка втримала кермо.
Цей період змусив багатьох замислитися: чи не варто було б перетворити посаду заступника на окрему обрану функцію, із чітко визначеним мандатом і публічним контролем? У місті, де політичні бурі не рідкість, важливо мати прозору й зрозумілу систему влади. Таку, щоб навіть дитина могла пояснити: хто за що відповідає і як ухвалюються рішення. Водночас цей кейс показав: заступник мера в Ліверпулі – це не запасний гравець, а лідер, готовий вийти на поле у найскладніший момент.
Скасування посади мера і трансформація заступника
У 2023 році Ліверпуль зробив радикальний крок – відмовився від моделі обраного мера. Місто повернулося до традиційної системи управління: замість мера виконавчу владу знову зосереджено в руках лідера міської ради, а роль лорд-мера лишилася суто церемоніальною. Ця зміна стала кульмінацією кількох років скандалів, недовіри й критики в бік попередньої системи, де повноваження концентрувалися в руках одного обраного лідера.
Разом із мером зникла й усталена посада заступника мера як частини виконавчої вертикалі. У новій моделі цю функцію не зберегли у формі окремого офісу – заступник мера тепер не фігурує як чітка управлінська одиниця з портфелем, бюджетом чи публічними зобов’язаннями. Фактично ця роль або розподіляється між заступниками лідера ради або розчиняється в управлінській ієрархії без виразної ідентичності.
Це викликає нову хвилю дискусій: чи виграла міська демократія від цієї трансформації, чи ж навпаки – втратила одну з важливих точок балансу? Роль заступника мера, як показав досвід Венді Саймон, могла бути запобіжником у момент політичної кризи, каналом зв’язку з громадою, обличчям окремих стратегічних сфер – від культури до інфраструктури. Тепер цього елемента у структурі бракує.
Отже, історія посади заступника мера Ліверпуля – це лакмусовий папірець того, як місто справляється з викликами, делегує довіру й переформатовує владну архітектуру, як колись переформатовувало світову музику. І, цілком можливо, що ще не раз цю роль доведеться переосмислювати.