Жінки при владі: як політикині змінювали Ліверпуль

Коли 19 століття добігало кінця, Ліверпуль уже був містом рішень, заводів і великих політичних амбіцій – але всі ці рішення ухвалювались чоловіками. Жінки не мали доступу до владних кабінетів, навіть саме їхнє право говорити від імені громади конструкція системи ставила під сумнів. Та крок за кроком вони все ж входили до зали міської ради – спершу як виняток, а пізніше – як голос, що вимагає поваги. Хто це був, чого вдалося досягти, які проблеми ще залишаються – дослідив сайт liverpoolyes.com.

Якщо коротко, то історія жіночого лідерства у Ліверпулі загалом рясніє рішучістю, хитрістю й подекуди – відчайдушністю. Бо інколи, аби тебе почули, доводиться говорити гучніше, ніж дозволяє протокол. І в цій ситуації, як ви побачите далі, головне – не перегоріти раніше, ніж відчиняться двері.

Від «винятку» до прикладу: перші жінки в міській раді

На початку 20 століття жінки в політиці Ліверпуля були не стільки новим явищем, скільки викликом суспільній нормі. Вони входили до місцевої влади в атмосфері недовіри, подиву або відкритого спротиву – і все ж знаходили способи змінювати спосіб робити свій внесок у керування містом.

Першою жінкою, обраною до Ліверпульської міської ради, стала Елеонор Ретбоун у 1909 році. Вона не представляла жодної партії, а обрала незалежний шлях, що дозволяло їй не погоджуватись ані з консервативними рамками, ані з лінією більшості. У статті на нашому сайті вже розкрито її феміністичні погляди й боротьбу за права жінок, тож тут підкреслимо інше: її роль у розвитку «локального активізму».

Саме в міській раді Ретбоун вперше спробувала перетворити принципи соціальної справедливості на конкретні рішення – від реформ у системі допомоги бідним до прозорості у витратах бюджету. Це була школа політичної дії знизу, яку пізніше вона перенесла в національну політику.

Ще один ранній приклад – Маргарет Біван, обрана лорд-мером у 1927 році. Її прозвали «матір’ю міста», що чудово передає, як публічна думка вперто намагалася затиснути її роль у межі опіки й добродійності. Та сама Біван не обмежувалась символічною присутністю при владі, а просувала ініціативи для дітей, сиріт, працювала з благодійними фондами, а ще вміло керувала публічними настроями. У ті роки посада лорд-мера була більш церемоніальною, але саме вона задала модель жіночої публічної присутності, яка не виглядала зайвою.

У 20–30-х роках 20 століття поява жінки в міській раді Ліверпуля залишалась винятком. Але навіть ці окремі постаті заклали основу: жінки міста могли стати самостійними політичними фігурами. І що більше з’являлося винятків, то ближче було до формування нового правила.

«Якщо не зробиш чогось епатажного…»: жіноча політична тактика в середині 20 століття

Бессі Бреддок вважали гучною і навіть боялися. Вона могла зупинити засідання ради, щоб особисто прочитати чиновникам нотацію про антисанітарні умови в робітничих кварталах. Її манера була прямою, навіть агресивною, але саме така поведінка відкривала двері, які залишалися зачиненими для «стриманих» жінок. І вона чудово це розуміла. 

«Якщо ти не зробиш чогось епатажного – ніхто й не зверне на тебе уваги», – 

казала Бреддок, і це була стратегія виживання в політичному середовищі, створеному не для неї.

Бессі народилася в Ліверпулі в родині активістів і почала політичну діяльність ще у 1920-х роках. Вона стала однією з небагатьох жінок, які вплинули на міську політику не через церемоніальні посади, а через роботу з реальними проблемами. Її боротьба за соціальне житло, реформу лікарень, доступність освіти зробила її фігурою, якою одночасно захоплювались і яку висміювали. Для одних вона була «жінкою з характером», для інших – такою собі «пацанкою», а це трохи незвичний образ для політикині.

Середина 20 століття в Ліверпулі – це період, коли жіночий голос у раді ставав помітнішим, але все ще сприймався як виняток із правила. І саме такі, як Бреддок, створювали новий тип політики: емоційної, непередбачуваної, але результативної. Вони вчилися використовувати власну публічність як інструмент тиску, а скандал – як спосіб впливу. І хоча критики вважали таку манеру керування істеричною, у світі, де жінкам не давали права говорити, гучність була єдиним способом чогось досягти.

Символічна влада чи реальний вплив: жіноче представництво в сучасному Ліверпулі

У 21 столітті здавалося, що Ліверпуль нарешті готовий доручати жінкам важливі посади. Та варто розрізняти два поняття: публічне представництво і реальний вплив на ухвалення рішень. Жіноче політичне лідерство в місті наочно демонструє цю напругу.

У 2019 році Анна Ротері стала першою чорношкірою жінкою на посаді лорд-мера Ліверпуля. Церемоніальна роль – так. Але подія була символічною: жінка з робітничого району, активістка, представниця меншин втілювала той Ліверпуль, який рідко мав голос у політиці. Її діяльність зосереджувалась на культурі, освіті, соціальній справедливості. Однак її кандидатуру зняли зі списку претендентів на наступного мера міста без пояснень. Це показало: жінки можуть бути обличчям громади, але не завжди мають реальний вплив.

У 2020 році, у розпал пандемії, виконувати обов’язки мера стала Венді Саймон. Вона буквально керувала містом із власної вітальні, одночасно організовуючи допомогу медикам, розв’язуючи бюджетні питання та тримаючи зв’язок з урядом. Попри колосальні зусилля в умовах кризи, ім’я Венді залишилось у тіні. Проте саме вона стабілізувала ситуацію, яка була на межі управлінського колапсу.

У 2021 році Ліверпуль обрав свою першу жінку на посаду прямого виборного мера – Джоан Андерсон. До того вона працювала радницею з питань расової рівності, була представницею міської ради й мала репутацію політикині, яка мислить незалежно. Її обрання стало історичним: вона була першою жінкою і водночас першою чорношкірою особою на цій посаді в місті. 

Та реальність виявилася складнішою: Джоан Андерсон довелося працювати в умовах напружених відносин усередині ради, тиску після корупційного скандалу попередника й серйозних обмежень повноважень. У 2022 вона оголосила, що не буде балотуватися вдруге. А вже у 2023 році посаду прямого виборного мера в Ліверпулі взагалі скасували – місто повернулося до колегіальної моделі управління, де лідера ради обирають самі депутати.

Ці історії ілюструють дві речі. Перша – Ліверпуль таки відкрився до жіночого лідерства. Друга – цього замало для забезпечення рівних прав та безсторонності в гендерному питанні. Бо поки система залишається незмінною, навіть найбільш принципові й сильні політикині змушені балансувати між підтримкою іміджу та реальними рішеннями, що приносять користь громаді.

Сьогоднішні виклики: куди рухається жіноче лідерство в Ліверпулі

Отже, з 2023 року голову міської ради Ліверпуля обирають її ж члени. На перший погляд, зміна суто технічна. Насправді ж це перелаштування всієї архітектури міської влади. 

Пряма виборність створювала можливості для харизматичних, нетипових кандидатів. Для тих, хто мав підтримку громади, але не обов’язково – політичного апарату. Скасування цієї моделі повернуло владу до внутрішньопартійного механізму, де історично переважали чоловіки. Жінкам, особливо з меншин або без «правильних» зв’язків, стало ще важче пробитися до верхівки.

Та водночас у раді Ліверпуля зростає кількість жінок-депутаток. Вони активні в комітетах, ініціюють зміни в політиці житла, гендерної рівності, боротьби з бідністю. Середній вік політикинь зменшується, а стиль їхньої роботи стає більш колективним і менш ієрархічним. Дедалі більше жінок керують профільними департаментами чи входять до виконавчих органів ради.

Залишається відкритим питання: чи побачимо ми найближчим часом жінку в ролі голови ради? І ще – чи буде система готова це прийняти? Та зрозуміло одне – сьогоднішнє жіноче лідерство в Ліверпулі – це вже не виняток і не епатаж, а поширена практика.