Один історик назвав їх Левом і Лисицею, що нагадує відому байку Езопа. Це умовні прізвиська шпигунів, які жили й діяли в Ліверпулі 19 століття, маючи протилежні цілі. Яке вони мали значення для громадянської війни в Сполучених Штатах? Чи вдалося їм досягти мети? Хто зрештою переміг? Чи буде в цієї історії мораль, яка зазвичай зустрічається в байках? Обговорімо цю тему на liverpoolyes.com.
Про що йдеться
Ідеться про агентів, які мали протилежні цілі під час громадянської війни в США в 19 столітті. Один, агент Конфедерації, намагався домовитись про будівництво Південного флоту, а другий, консул Союзу, докладав зусиль, щоб його зупинити. Метафорично ця історія трохи нагадує байку Езопа, яка несе мораль про те, що близьке знайомство зі злом заважає відчувати його небезпеку. Лисиця в цій байці спочатку боїться лева, а потім, раз по раз стикаючись із ним, втрачає належне почуття обережності.
У цій історії про шпигунство 19 століття “лисицею” є торговець Джеймс Буллох, а “левом” – юрист-квакер із Півночі Томас Дадлі. Що про них відомо?
Буллох
Джеймс Данвуді Буллох, який прожив довге життя з 1823 по 1901 рр., – головний іноземний агент Конфедерації у Великій Британії під час громадянської війни в США. Базуючись у Ліверпулі, він керував блокадними шлюпами й торговими крейсерами, забезпечуючи Конфедерацію єдиним джерелом твердої валюти.
Ці кораблі зазвичай були призначені для доставлення товарів і ресурсів в обхід воєнного блоку, що встановлювався противником. Буллох організував закупівлю британськими торговцями бавовни з Конфедерації, а також відправлення зброї та інших військових припасів на Південь. Отже, Джеймс був значною постаттю в підпільному торговельному світі того часу. Також він керував будівництвом і купівлею кількох кораблів, розроблених для знищення судноплавства на Півночі під час громадянської війни.
Після завершення громадянської війни Буллох не був включений в оголошену загальну амністію, бо був таємним агентом. Тому виглядає логічним його рішення залишитися в Ліверпулі й стати директором місцевого морського коледжу та притулку для сиріт.
Дадлі
Томас Хейнс Дадлі жив приблизно в ті ж роки, з 1819 по 1893. Під час громадянської війни в Сполучених Штатах він був консулом цієї країни в Ліверпулі. Цей чоловік був на протилежному боці “барикад”, відігравши важливу роль у керуванні зусиллями федерального уряду, спрямованими на запобігання участі Британії у війні. Він докладав зусиль, щоб блокадники з Ліверпуля не допомагали військовим силам Конфедерації.
У 1852 році Дадлі був призначений членом Державного виконавчого комітету вігів і брав участь у кампанії Вінфілда Скотта. Невдовзі він став головою Республіканського державного виконавчого комітету Нью-Джерсі. У 1860 році Томаса обрали делегатом від штату Нью-Джерсі на Республіканській конвенції. Він підтримував Авраама Лінкольна й старався схилити на його бік делегатів від Нью-Джерсі.
Дадлі був республіканцем, що виступав проти рабства, і дійсно відіграв ключову роль в обранні Авраама Лінкольна, який після перемоги на президентських виборах запропонував прихильнику вибрати собі пост. Томас міг вирішити: стати міністром Японії чи консулом у Ліверпулі. Лінкольн сподівався на перше, але Дадлі прийняв протилежне рішення. Йому було вигідніше залишатись у Мерсісайді через доступність вищої медичної консультації, якої потребував унаслідок пережитої в 1856 році аварії.
Під час громадянської війни в США, яка тривала з 1861 по 65 рр., консул Дадлі докладав зусиль, щоб не дати ліверпульським кораблям прорвати блокаду ВМС США портів Конфедерації. Хоча Велика Британія залишалася в цьому конфлікті офіційно нейтральною, але в Ліверпулі було багато прихильників Конфедерації. Тутешні торговці фінансували учасників блокади, які відправляли боєприпаси й предмети розкоші до портів Конфедерації в обмін на бавовну та тютюн. Ну а Дадлі як консул відповідав за те, щоб повідомити Сполучені Штати про понад 120 підозрілих пароплавів і велику кількість вітрильних суден.
Конфлікт агентів
Мешканці півдня США не усвідомлювали жахливість примусового рабства через те, що це була поширена практика в той час. Також схоже, що вони переконували себе в перевагах рабства, не відчуваючи докорів сумління. Рабовласники могли міркувати, що їхня участь у системі работоргівлі була необхідною, наприклад для захисту своїх інтересів чи забезпечення стабільності їхнього суспільства.
Ще одна тогочасна “темна” справа стосувалась маскування військових кораблів під торгові. Статут 1817 року забороняв жителям Сполученого Королівства купувати корабель, призначений для військових цілей іноземної держави. Але деякі хитруни намагались це обійти, фінансуючи будівництво торгових суден, які були сконструйовані так, щоб після переходу в іноземний порт їх можна було перетворити на військові кораблі. Цим плавальним засобам навіть надали фальшиві маніфести від імені фіктивних власників. Така ініціатива фактично походила від Джеймса Буллоха, який метафорично названий вище лисицею.
На початку війни жителі півдня США мали лише один корабель у своєму флоті й жодного суднобудівного доку. Буллоху була довірена місія, з якою він відправився в Ліверпуль, найбільший на той час центр морського будівництва. Там агенту конфедератів надали кошти, щоб організувати велику кількість нових рейдових кораблів. Вони хотіли завдати удару по північних кораблях, відволікаючи флот Союзу від блокування південних портів.
Джерела інформації
Цікаво, що ці антагоністи, Буллох і Дадлі, написали навіть мемуари про всі ці події. Завдяки їм ми можемо знати про цю історію, хоча є також багато інших авторитетних джерел, зокрема документи дипломатичного корпусу США. Вони слугували доказами, коли Америка висувала претензії проти Британії після громадянської війни щодо збитків, яких вона зазнала. Дадлі вів докладні шпигунські звіти про діяльність Буллоха, його змовників, союзників і так званих кротів. А Буллох був дядьком Теодора Рузвельта і завдяки йому зміг опублікувати мемуари.
Кульмінація протистояння
Буллох, як зазначалось, брав особисту участь у розбудові таємного військово-морського флоту, тоді як Дадлі протистояв йому в британських судах і через власну мережу агентів, які діяли всупереч місцевим законам. Улітку 1863 року Буллох досяг успіху у своїй війні з багатими мешканцями міста через клуби “джентльменів”, що мали ганебні зв’язки з работоргівцями. Один із таких клубів – The Athenaeum.
Попри потужні кампанії проти рабства, колишні работорговці отримували величезні суми компенсації. Вони реінвестували свої кошти в той самий брудний бізнес, лише трохи змінивши своє місце в ланцюгу постачань.
Чи є мораль?
Якщо людина якось пов’язана зі злом – таким, як работоргівля, – вона поширює це зло. Здається, це не стосується наших часів, але згадайте Китай. Примусова праця та неволя в Народній Республіці є дуже популярними навіть у наші часи. А ми з вами дуже залежимо від китайського виробництва, підтримуючи його своїми покупками.
Північ, як відомо, здобула перемогу у відкритому морі над Півднем. Противники работоргівлі перемогли її прихильників. Але наша залежність від китайського виробництва, побудованого на сучасній прихованій формі рабства, – це підтримка використання рабського труда в КНР.
Дехто вважає, що інститут рабства зник і ніколи не з’явиться знову. Але це якщо суто формально. Чи справді існує така велика різниця між тим, що практикував Південь, і тим, що нині робить Китай?